Чехівський Володимир Мусійович


Учасники проектів Вікімедіа

Article Images

Чехівський Володимир Мусійович

український політичний і громадський діяч, прем'єр-міністр УНР

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Чехівський.

Володи́мир Мусі́йович Чехі́вський (19 липня 1876, с. Горохуватка, Київська губернія, Російська імперія — 3 листопада 1937, урочище Сандармох, Карельська АРСР, РРФСР, СРСР) — український політичний і громадський діяч, прем'єр-міністр УНР. Один із засновників УАПЦ. Депутат першої Державної думи Російської імперії. Брат Миколи Чехівського та Олекси Чуприни-Чехівського.

Володимир Мусійович Чехівський
Володимир Мусійович Чехівський
Володимир Мусійович Чехівський
1-й Прем'єр-міністр УНР
26 грудня 1918 — 13 лютого 1919
Попередникпосада заснована
НаступникСергій Остапенко
Народився19 липня 1876
Горохуватка, Мирівська волость, Київський повіт, Київська губернія, Російська імперія
Помер3 листопада 1937 (61 рік)
Сандармох, Повенецьке міське поселенняd, Медвеж'єгорський район, Карельська АРСР, РРФСР, СРСР
ПохованийСандармох
Відомий якполітик, дипломат, письменник
Країна УНР Російська імперія
Національністьукраїнець
Alma materКиївська духовна академія
Політична партіяРеволюційна українська партія і УСДРП
Релігіяправославний

 Висловлювання у Вікіцитатах

Жертва сталінського терору.

Народився в родині священника. Закінчив Київську духовну академію (1900) зі ступенем кандидата богослов'я. Потім склав при університеті іспит на вчителя гімназії. Під час навчання в академії входив (з 1897) до складу студентського гуртка українських соціал-демократів-«драгоманівців». Магістр богослов'я (1905).

 
Ювілейна монета НБУ, 2006

У 1901—1904 роках — помічник інспектора Подільської духовної семінарії в Кам'янці-Подільському, з 1904 року — Київської духовної семінарії. Організував у закладі український гурток.[1] Переведений з попередженням за українофільські погляди. У 1905—1906 роках — учитель російської мови в Черкаському духовному училищі, учитель історії літератури та теорії словесності в Черкаській чоловічій гімназії. У 1902—1904 роках — член Революційної української партії, потім, до кінця січня 1919 року, був членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). 1905 року з ініціативи В. М. Чехівського та інших була утворена Всеукраїнська учительська спілка (ВУУС) — професійна українська організація вчителів і діячів народної освіти. За участь у революційній діяльності 1906 року висланий до Вологди, але в 1907 році повернувся в Київ. У 1908—1917 роках жив в Одесі, де викладав у гімназії, комерційному й технічному училищах. Перебував під гласним наглядом поліції. Брав активну участь у діяльності Української громади і товариства «Просвіта». З 1915 року був членом масонської ложі «Зірка Сходу», що діяла в Одесі та входила до складу Великого Сходу народів Росії.

Діяльність у 1917—1919

ред.

Після Лютневої революції 1917 року став редактором газети «Українське слово», що виходила в Одесі, очолив Одеський комітет УСДРП і (з квітня 1917 року) був членом Української ради від Одеси. З травня 1917 року — окружний інспектор Одеської шкільної ради, очолював Одеську філію Всеукраїнського вчительського союзу. З літа 1917 року — гласний Одеської міської думи від українських партій. Очолював Херсонську губернську раду об'єднаних громадських організацій, а в жовтні — листопаді 1917 року — Одеський революційний комітет. З листопада 1917 року — політичний комісар Одеси та губернський комісар освіти Херсонщини. У листопаді 1917 року був обраний членом Всеросійських установчих зборів (за списком українських соціал-демократів, від Одеси). На початку 1918 року був обраний членом ЦК УСДРП. З квітня 1918 року — директор департаменту віросповідань з правами міністра в уряді УНР.

Під час правління гетьмана Павла Скоропадського продовжував працювати в міністерстві віросповідань (як директор департаменту загальних справ), займався партійною роботою в УСДРП, був членом Національного союзу, який перебував в опозиції до Скоропадського.

Під час повстання проти гетьманського режиму в грудні 1918 року очолив Український революційний комітет. З 26 грудня 1918 по 11 лютого 1919 року — голова Ради міністрів і міністр закордонних справ УНР. Під час його прем'єрства, 22 січня 1919 року, був проголошений універсал про об'єднання УНР і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) у соборну (єдину) Україну (так званий «Акт Злуки» — «Акт з'єднання»). 1 січня 1919 року уряд УНР схвалив закони про державну мову України (українську) і про автокефалію Української православної церкви, затверджені потім Директорією. 5 січня уряд схвалив земельний закон, затверджений Директорією 8 січня.

Дотримувався лівих політичних поглядів, виступав за компроміс із більшовиками, був противником угоди з Антантою — у цих питаннях його позиція була близька до точки зору Володимира Винниченка. Дуже мало впливав на діяльність армії УНР. За словами колишнього міністра віросповідань при Скоропадському Василя Зеньківського, у перший день появи військ УНР у Києві в грудні 1918 року:

я несподівано отримав записку від Чеховського …, який виявився нині прем'єр-міністром при Директорії … Чеховський попереджав мене, щоб я перші дні не ночував удома, що взагалі мені нічого боятися не слід, але в перші дні потрібно берегтися. Я був зворушений дбайливістю нового прем'єра про мене — зворушений, що в перший день вступу у владу він згадав про мене. А разом з тим якось відразу відчув все безсилля нової влади, раз прем'єр-міністру доводилося рекомендувати мені «не ночувати вдома». Очевидно, «повноти» влади він не мав.

Зрив спроби домовитися з більшовиками, успішний наступ Червоної армії та прагнення керівництва УНР домовитися про спільні дії з французами призвели до того, що в лютому 1919 року уряд Чеховського пішов у відставку. Після цього Чеховський перебував в опозиції до Симона Петлюри, навесні 1919 року був одним з організаторів Трудового конгресу в Кам'янці-Подільському, що піддав критиці політику української влади з лівих позицій.

Діяльність за радянських часів

ред.

Залишився на території України після її заняття Червоною армією, у 1920 році був одним з лідерів Української Комуністичної партії (незалежних). У жовтні 1921 року брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви. Був радником митрополита Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Василя Липківського й благовісників («проповідником») в УАПЦ. Організатор Пастирських курсів у Києві. Був одним з головних ідеологів української церковної автокефалії, прихильником християнського соціалізму. У жовтні 1927 року — голова другого Всеукраїнського собору УАПЦ. Працював в історико-філологічному відділенні Всеукраїнської академії наук (ВУАН), був професором медичного та політехнічного інститутів у Києві, викладав на соціально-економічних курсах.

Арешт, ув'язнення, розстріл

ред.

29 липня 1929 року заарештований у справі «Спілки визволення України» (у цій справі засуджено низку відомих представників української інтелігенції). 19 квітня 1930 року засуджений до розстрілу, заміненого 10-річним ув'язненням. Відбував покарання в Хабаровському та Ярославському політізоляторі, з 1933 року — в Соловецькому таборі особливого призначення (Савватіївський спецізолятор), у 1936 році додатково засуджений до трьох років позбавлення волі. Розстріляний 3 листопада 1937 року за рішенням особливої трійки УНКВС Ленінградської області (місце страти — урочище Сандармох у Медвеж'єгорському районі Карелії).

Реабілітований Верховним судом УРСР 11 вересня 1989 року.

Автор богословських і церковно-історичних праць, серед яких : «Київський митрополит Гавриїл Банулеско-Бодоні» (1905), «За Церкву, Христову громаду, проти царства тьми» (1922, друге видання — Франкфурт-на-Майні, 1947); «Боротьба чехів за волю і правду за часів Гуса», «Кому служить церковне панство на Україні», «Основи визволення Церкви з-під влади князів тьми», «Церковне панство на Україні»,а також статей у виданнях «Україна» та «Церква і життя».

Дружина — Олена Володимирівна (1882—1960, до шлюбу — Сіцинська)[2], племінниця протоієрея Євфимія Сіцінського (1859—1937). Дві дочки[3]. Під час Другої світової війни емігрували до Німеччини.

Значна частина цінної бібліотеки та архіву Олени і Володимира Чехівських, за даними Ф. Бульбенка і протопресвітера УАПЦ Д. Бурка, до 1960 р. зберігались у м. Бавнд-Брук (США), однак подальша їх доля невідома[4].